Голодомор

Мета: поглибити знання учнів про Голодомор 1932—1933 рр., його причини та наслідки; виховувати почуття стурбованості кожного долею невинних жертв; навчати сприймати чужу біду, чужий біль як свої власні; сприяти пробудженню бажання ви­вчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.
Обладнання: свічка, черствий хліб, вода, колоски;презентація на тему : «Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр».


Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що наповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні". Юрій Семенко


Учитель: Cьогодні ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору 1932 - 1933 років. Кожен із нас переосмислює нашу історію, трагічні її сторінки, які примушують стискатися людські серця. Одна з найстрашніших таких сторінок - Голодомор , який призвів до небачених безневинних жертв. Кажуть, що минуле не належить нікому зокрема. Воно - надбання нинішніх і майбутніх поколінь, бо саме їм належить винести з нього всі найсерйозніші уроки, щоб подібні людські трагедії не повторилися. Ніде і ніколи!

«Зупинися, вода, не течи.

Зупиніться, вітри, на хвилину.

Зупинися, Земля. Закричи

Про біду, що була в Україні.

Розкажи про скорботні жнива,

Про голодні, знесилені очі.

Знову пам'ять людська ожива

Про ті дні, перетворені в ночі.

Закричи, Україно, чимдуж

Про велике вселюдськеє горе,

Як мільйони скалічених душ

Стали жертвами голодомору.

Запалають свічки у вікні

Теплим вогником з кожної хати.

Пам'ятаймо жахливі ті дні!

Нам не можна про це забувати!»

Учень. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з най-родючіших країн. Жахливо навіть через 80 років ступати болючими стежка­ми страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого ук­раїнського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залиша­лися без зернини. І це у врожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.

Пекельні цифри та слова

У серце б'ють, неначе молот.

Немов прокляття ожива.

Рік тридцять третій.

Голод! Голод!

У люті сталінській страшній 

Тінь смерті шастала по стінах.

Сім мільйонів! Боже мій! 

Недолічила України.

Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не да­вали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.


Учень читає вірш М. Бувлянського "Весна").

Цей сніг, як сон, прийшов - розтане 

Здимить і хмару перейде... Весна. 

Село лежить в тумані. 

Голодний рік, голодний день. 

Іде - не йде, повзе по мертвих, 

Й хвалити Бога - хоч повзе. 

Весняний дух живий - нестерпний 

До сонця зводить все живе. 

Й воно і молиться, і плаче. 

Й радіє сонцю і воді. 

Якби він знав, коли б побачив - 

Сини ростуть на лободі. 

Сини Радянської держави!.. 

Та знає вождь, усе він зна... 

У вус всміхається лукаво: 

В Москві весна. Його весна! 

Учень (продовжує). 

В селі весна повзе на ліктях, 

Повзе по мертвих і живих. 

В долині сонце ловлять діти, 

Що дзвінко капає із стріх. 

І п'ють опухлими вустами 

Оту живицю молоду. 

їм жить і жить, та над полями 

Знов ворон каркає біду. 

Забрали тих, хто із комори 

Пашню останню вимітав, 

Хто ще активним був учора, - 

Сьогодні ворогом ставав! 

Голодний рік! Жорстокий світе. 

Дай хоч надію для живих. 

Весна. І сонце ловлять діти. 

Що дзвінко скапує із стріх. 

Танок з свічками 

Учень. Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932-1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть переда­вати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.


Під час розповіді дітей на екран проектуеться презентація .


Учениця . Із спогадів бабусі — Пискунової Марії Миколаївни, 1922 року народження, мешканки Донецька:


«В нашому селі люди страшенно голодували. Щоб хоч як заглушити почуття голоду, йшли на поля збирати смердючу гнилу картоплю. З неї варили баланду. Ті, в кого були дробовики, стріляли ворон та горобців. У селі процвітало злодійство та розбій. Ось і в нас вкрали останній мішок борошна. Від смер­ті родину врятувало те, що починав вже жовтіти ячмінь. Його вночі крали і пекли млинці. А пізніше був змуше­ний вкрасти і наш батько. Коли сіяли колгоспну гречку, він приховав два мішки. Вночі таємно на саморобних тачках перевезли їх у надійне місце, перемололи, навіть не пересіявши, і кілька місяців нишком від сусідів пекли млинці. Напевне, тільки завдя­ки тим млинцям і вижили, бо більше в хаті не було нічого».


Учениця. Із спогадів Солоненко Наталі Володимирівни із с. Слобода Вінницької області:


«В нашому селі був односелець Павло Руденко. Одного разу я побачила, що він віз якусь тачку. На тачці щось було. Павлові було дуже важко її котити. Про­везе п'ять метрів і лягає на землю. Ви­явилося, що він віз свого десятирічного сина, померлого два тижні тому. Всі ці дні батько тримав труп сина вдома, бо отримував на нього черпак баланди. І тільки коли від смороду не стало життя сусідам, вони стали вимагати вивезти дитя на цвинтар. А за тиждень не стало і самого Руденка».


Учень. Графова Тамара Федорівна, 1918 року народження, мешканка с. Кирилівка Кіровоградської області:


«Мій батько був простим селянином, на шиї в якого «сиділи» дружина, шестеро дітей і стара мати. Пізно восени 1932 року стали приходити уповноважені і за- бирати усе, що бачили. Вони встигли побувати скрізь: у хаті, в хлівах, у погребі, І жодна щілина не випадала з їх зору, все і обшукали. Після таких візитів в хаті не І залишалося ані крихти. Родина жила сутужно — їли траву, кропиву, лободу, І листя з дерев, про хліб зовсім забули. Молодші діти без кінця пропадали в лісі І чи посадках: ловили їжаків та ховрахів. 3 них мати варила якусь страву «з м'я сом». В ту зиму тільки в нашій родині померло четверо».


Учень.Григорій Гутко, 1918 року народження:


«Мій батько до колективізації був замож­ним селянином. Підчас колективізації його господарство було розорене: землю передали колгоспові, коней кудись по­вели, батька забрали з собою уповно­важені. Мати померла під час пологів, тому все дитинство я провів у родині батькового брата. Дядька незабаром заарештували, навіть не пояснюючи причин. Просто прийшли міліціонери і наказали йти разом з ними. «Годуваль­ницею» великої родини стала тітка Феодора, яка після арешту чоловіка сама залишилася з п'ятьма дітьми. Коли діти почали пухнути, тітка пробила цвяхом дірку в задній стінці колгоспної комори, з якої тоненьким струмочком сипа­лося зерно. Набравши жменьку, тітка замащувала дірку глиною і маскувала гіллячками. Вдома вона розмелювала зерно на муку і ночами у підвалі пекла млинці. Щоб перебити хлібний запах, який могли почути сусіди, вона пали­ла гуму. Завдяки цим крадіжкам наша родина єдина з усього села вціліла повні­стю. Дядько повернувся років за п'ять, а батька я більше так і не бачив».


Учень. Зі спогадів Кабанової Ксенії Адольфівни, мешканки с. Мала Не­хвороща на Полтавщині:


«По сусідству з нами жила молода жінка Марія, в якої була чотиримі­сячна дитина. Оскільки жінка сама голодувала, в неї не було молока, щоб погодувати немовля. Малюк без кінця плакав, і жінка не знаходила собі міс­ця. Хтось порадив Марії нагодувати дитину її кров'ю. Жінка так і вчинила, щодня роблячи на руці пори та при­кладаючи до нього малюка. Дити­на висисала трохи і замовкала. Але жінка з кожним днем втрачала сили. Через тиждень сусіди помітили, що Марія не виходить з дому. Але, коли вони увійшли до хати, було вже піз­но — мертва жінка лежала на ліжку, а поруч — знесилена дитина. Немов­ля було ще живе, але виходити його сусідам так і не вдалося, наступного дня малюк помер».


Учениця. Недолужко Олена Арсенівна, 1925 року народження, що мешкала під час голодомору у с. Куликова Балка Кірово­градської області:«Коли почався голодомор, до нас при­йшла комісія сільради шукати про­дукти. Кликали непроханих гостей Пінчуком, Ніконом та Ковпаком. Вони довго нишпорили в порожній хаті і знайшли у діжці трохи кислої капусти. Пінчук, мабуть, був дуже голодним, бо, на відміну від товаришів, одразу ж великими жменями став ха­пати ту капусту і запихав собі у рота. Але голодний організм не зміг пере­травити таку кількість їжі, Пінчук за кілька днів помер. А Нікон і Ковпак приходили з обшуком ще раз і зна­йшли на горищі торбинку з сушеними вишнями. Спустившись додолу, вони почали жадібно їсти вишні, а все, що не з'їли, забрали з собою. Навесні, як тільки стали танути сніги, все село ви­йшло в поле на пошуки їжі. Знаходили гнилу картоплю, буряки, які приносили додому, пекли з них млинці та варили баланду. Наші сусіди Анфіса, Таїса та Князь кілька днів не виходили з дому. Казали, що вони спухли від голоду, і від цього збожеволіли — кидалися на всіх, кого бачили. Мати вирішила вря­тувати сусідів від смерті. Вона зібрала невеличкий горщик кислого молока і наказала мені віднести його сусідам. Але, пам'ятаючи про людський по­голос, я злякалася відмовилася йти. Тоді мати віднесла сама. І дуже вчасно зробила, бо сусіди вже були на межі життя і смерті, від якої мати їх вря­тувала. А от власного сина врятувати це змогла. Мій братик був ще зовсім маленьким, коли старші десь блука­ли по полях та по садках у пошуках їжі, він не міг про себе потурбуватися і в 1933 році помер. Коли пшениця викинула колоски, моя сестра Люба та її подруга Мотря пішли в поле рвати колоски. За цим їх застукав голова сільради і одразу ж заарештував. За 200 грамів пшениці Любу засудили на 1 рік, а Мотрю, яка була повнолітньою, на 2,5 роки ув'язнення».


Учень .

Я ще не вмер,

Ще промінь в очі грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки!

В колиску ясночолу

Я чую запах квітів. Я не вмер?

А небо стрімко падає додолу,

Тримайте хтось хоча б за коси верб.

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму.

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер?

Усі проходять мимо.

А житечко моє таке густе,

І мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

Учениця .Вед. У 1933 р. був не голод, а зумисне підготовлений голодомор. Становище в країні було катастрофічне. Ще в жовтні 1932 р. партійно-державна верхівка ухвалила: конфіскувати всі запаси зерна. Усюди снували спеціальні бригади, які викликали по одному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбавляли волі на 10 років. Це була не хлібоздача, а розбій. Деякі селяни-бідняки накладали на себе руки. Конфісковувалися усі запаси їжі.
Учениця . Наприкінці зими 1933 р. голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліба. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, були блоковані. Усе ж тисячі селян пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали просто на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней і людей.


Учитель.

Остання хлібина

Це остання хлібина, остання!

Очі горем налиті вщент,

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання! 

Після неї голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину, 

Пильно дивиться дітвора. 

Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку,

Умирати вже вам пора. 

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить.

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його козаче

Б'ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі. Немає слів.

А над хатою — клекіт орлів,

А на вигоні — трупи чорні,

Там, де саваном сніг білів.

Учень. Чув я від дідуся, що в хатині, за яром, там, де він проживав, вимерла сім'я, а бабуся і внучка - пухлі вже. Невдовзі сконала і дівчинка. От її бабуся і зварила в казанку. Протягла ще трохи. Однак Богові душу віддала. А на призьбах, у садах то тут, то там - мертвяки, дехто ще ворушиться. І така тиша над селом - наче людей ніде немає, ніби вимер увесь світ. Вимирали сім'ї в селах, і нікому було ховати. Ні кішки не видно, ні собаки. Села спорожніли.



Учень. "Свої ж люди брали наше добро і робили торги. Одного разу вивели шкапину з конюшні, продали клуню, сарай. Повигрібали зерно з діжки. Заб-рали діжку, іржавий плужок та борінку. Почали нишпорити в хаті. Забрали квасолю, кукурудзу, соняшник, борошно. Все повигортали. Навіть пшоняну кашу і ту конфіскували. А в сусіда Дмитра ще й вікна повибивали, піч роз-валили. Забіг я до них і остовпів. Не впізнаю. Вікна позатикані солом'яними кулями, старими ряднами. Вітер гуляє по хаті, а на вцілілім краю печі сидить бліда Дмитрова дружина, пригорнувши трьох діток, одягнена у старий кожух". Так писав Олександр Зайвий у повісті "Чорний час".


Учениця.

Садок вишневий коло хати, 

Хрущі над вишнями гудуть, 

Плугатарі з плугами йдуть 

Співають, ідучи, дівчата... 

Не судилося того року ані йти плугатарям, 

ані співати дівчатам, 

та й вишні зацвіли без цвіту... 

Такий багатий край, 

і такий парадокс - голод.

Учень. Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні: на світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця майже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина, чогось гойдається всім тілом: назад-вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна пісня пошепки: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так - у простір, у світ: їсти, їсти, їсти.


Учень.Уч. Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, яка поклала в землю мільйони своїх кращих синів і дочок? Голодомор позна-чився на майбутньому нації: третина умертвленних голодом - діти, які не на-родили нащадків, не дали потомства.
Учениця. Про голод 1932-1933 років у світі знали давно, але правда про ці жахливі роки не доходила до людей навіть сьогодні: у той час Україна була скорботною матір'ю, рікою, яка сумує за дітьми своїми.


Учениця. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати у глибоких спецсховищах викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторові чи скороспеченому ідейному божкові. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш.Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відрод-жується, що б там не було. З правдою нічого не вдієш.
Учитель. Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.


Учень. Багатовікова історія українського народу мала не одну трагічну сторінку. Трагедія 32—33 років — злочин вла­ди проти власного народу. За механізмом творення і страхіт­ливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В Україні штучний голод виморив від 8 до 11 млн. людей — точної кількості не визначено і сьогодні.


Учениця. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписа­но криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду. А так вмирала майже вся Україна.


Учень. Моторошний парадокс: вмирали на родючих чорно­земах, на безмежних ланах і полях, всіяних житом і пшени­цею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все до останнього колоска, до останньої зернини.

Голодомор!

Так спогадів замало.

Все менше й менше

Прозира печаль...

Хто пережив його,

Того не стало -

В загробний світ

Пішли вони... А жаль...

Учитель. Пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голодуприсвячуються ці хвилини.
(Усі стоять. Хвилина мовчання).


Учень. У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.


Учень. У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою пам'яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі.


(Учні запалюють свічки. Перегляд кліпу Оксани Білозір «Свіча»)


Учитель. Нехай кожен із нас торкнеться пам'яттю цього священного вогню — частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жерт- вував собою. Вони повинні жити в нашій пам'яті.


Їм – неоплаканим і невідспіваним...

Їм – похованим без труни й молитви... 

Позбавлених могили й шани – присвячується цей урок-реквієм.

Пом’янімо мільйонії жертви,
Які голодом винищив кат.
В тридцять третьому році, що вмерли
І лишились лежать коло хат.


Виконується пісня « Україна»


Презентація